Часто ми очікуємо підтримки від інших. І це нормально. Підтримка дійсно важлива. Це про зв’язок, про відчуття, що ми не самі. Вона дає сили, додає впевненості, допомагає рухатися вперед. Проте є дещо, що важливіше.
Це вміння підтримати себе самостійно, а значить виростити внутрішню опору.
Коли ми вчимося спиратися на свої сильні сторони, зростає самооцінка. Ми починаємо більше поважати себе. Зникає бажання звинувачувати у своїх бідах інших.
З’являється готовність робити те, що подобається і потрібне нам. Тоді приходить відчуття повноти та внутрішнього спокою.
Кожен з нас неодноразово спостерігав, коли людині надавали підтримку, а вона нехтувала нею. Чому так?
В більшості випадків через те, що ми самі не вміємо підтримати себе. Не маємо досвіду опори всередині, тому і не складно скористатися допомогою інших.
А ще якщо є очікування, що хтось завжди мусить про нас подбати. Чоловік. Дружина. Колектив. Друзі… Це дає впевненість, що відповідальність за наше життя лежить на комусь іншому.
Але коли ми втрачаємо цю зовнішню опору, нам стає страшно, тривожно. А ще виникає образа, нарікання, відчуття зради. Адже там, де відповідальність на інших так завжди буває.
Звичайно, потім виникають фрази:
“Я сама винна, що сподівалась”,
“Не треба було на це розраховувати“.
Але від цього не стає легше. Бо біль і розчарування залишаються.
Тому, щоб не було розчарувань і образ, ми самі маємо нести відповідальність за своє життя. Важливо навчитися бути тим, хто завжди стоїть поруч із собою.
Так, кожному з нас потрібна людина, підтримає, зрозуміє, не засудить. Для кого наші інтереси понад усе. Хто поставиться до нас із турботою і любов’ю. І ця людина має жити у кожному з нас.
Це внутрішня мама чи тато. Та частина, яка може турбуватися, підтримувати, захищати. Бути поруч. Не критикувати, а допомагати. Не звинувачувати, а підтримувати.
Тому так важливо відкрити в собі ту внутрішню фігуру, яка може бути поруч, бути опорою. Підтримати, коли важко. Захистити, коли страшно. Допомогти зробити вибір із повагою до себе. Жити так, як добре саме нам, при цьому не завдаючи шкоди іншим.
Це теплі, добрі стосунки з собою, які можна вибудувати, навіть якщо раніше цього ніхто не вчив.
Іноді це непросто. Проте коли прагнути цього, відкривати у собі опору крок за кроком, ця внутрішня фігура, турботлива, жива, тепла може з’явитися і завжди бути поруч.
Важливо запитати себе:
- А що я кажу собі, коли мені боляче?
- Чи можу я бути поруч із собою, не з осудом, а з розумінням?
- Як би я хотіла, щоб мене підтримали і чи можу я дати собі це зараз?
- Що допоможе мені частіше бути на своєму боці?
- Якою може бути моя турбота: у словах, виборах, у простих щоденних речах?
Бути собі опорою – це про глибокий, надійний зв’язок із собою. Звідки й починається справжня близькість з іншими.
