Ми можемо знати про свої сильні сторони, бачити власні досягнення, чути схвалення від інших і цілком логічно розуміти: «Зі мною все добре». Але всередині все одно залишається відчуття, ніби цього недостатньо або щось не так.
Річ у тому, що розуміти й відчувати — не одне й те саме. Наші свідомі уявлення про себе можуть не збігатися з тим, що відбувається на глибшому, несвідомому рівні.
Якщо відчуття власної недостатності з’являється часто, то найімовірніше, за ним стоять певні внутрішні конфлікти. Наприклад, ми хочемо бути помітними й успішними, але водночас боїмося критики, заздрості чи відкидання.
Бажаємо близькості та підтримки, але боїмося залежати від інших і ставати вразливими. Хочемо досягати більшого, але несвідомо можемо відчувати провину за те, що наше життя складається краще, ніж у когось із рідних чи друзів.
Ми можемо хотіти почуватися достатньо хорошими, але при цьому не приймати власної недосконалості — тих рис і сторін, які нам у собі не подобаються. Ніби для того, щоб мати цінність, потрібно завжди бути успішними, сильними й правильними та не припускатися помилок.
Щоб не стикатися надто гостро із соромом, провиною, страхом критики, відкидання, розчарування чи власною вразливістю, психіка використовує захисні механізми.
Але коли ці захисти стають надто жорсткими й міцними, вони починають працювати й у протилежний бік: людині стає складно не лише переживати неприємні почуття, а й відчувати задоволення, приймати підтримку, визнавати свої успіхи та почуватися достатньо хорошою.
Вони не дозволяють різним сторонам особистості існувати поруч і бути частиною одного цілісного образу себе.
Нам стає складно приймати не лише ті риси, які не подобаються: слабкість, невпевненість, заздрість, залежність чи здатність помилятися. Так само складно визнавати те хороше, що в нас є: власні здібності, силу, успіхи, право бути помітними й отримувати визнання.
Через це зростають надмірні вимоги до себе та з’являються нереалістичні очікування. Ми постійно підвищуємо планку, не дозволяємо собі бути задоволеними результатом і несвідомо знецінюємо те, що зробили добре.
Досягнення швидко втрачає значення, а помилка може сприйматися як доказ того, що ми недостатньо хороші.
Надмірні вимоги можуть бути пов’язані з ідеалізацією, коли складно оцінювати себе відповідно до власних можливостей і обмежень та спиратися на розумні й реалістичні стандарти. Наші амбіції можуть не збігатися з тим, що ми насправді можемо зробити в конкретний момент.
І тоді ми створюємо ідеальний образ того, якими маємо бути, й очікуємо від себе надто багато. А коли не можемо йому відповідати, розчаровуємося в собі. При цьому не враховуємо, що нам може бути потрібно більше часу, зусиль, нових навиків та знань.
Коли ж нам вдається наблизитися до цього образу, ми можемо ідеалізувати себе й те, що зробили. А також очікувати, що інші це помітять і підтвердять.
А якщо нас не похвалили, не підтримали або дали не такий зворотний зв’язок, на який ми сподівалися, може виникнути відчуття, ніби нас і наші зусилля знецінили.
І замість задоволення від результату ми сильно засмучуємося, починаємо сумніватися в собі або самі знецінюємо те, що ще недавно вважали хорошим.
Так відбувається тому, що між ідеалізацією та знеціненням немає достатньо стійкого й реалістичного сприйняття себе. Нам складно зберегти розуміння, що ми зробили щось добре, навіть якщо результат неідеальний чи, можливо, комусь він не сподобався або реакція інших не відповідала нашим очікуванням.
Коли нам складно спиратися на власну оцінку, ставлення інших починає значною мірою визначати те, як ми сприймаємо себе й те, що робимо. Нам стає важливо отримувати від них підтвердження, що з нами все добре, а наші зусилля та результати мають цінність.
Водночас власне знецінення, може проєктуватися на інших, тобто очікувати, що вони також поставляться до нас критично. Тому, навіть коли в нас усе добре виходить, усередині може залишатися тривога: «А раптом інші вважають, що це не так уже й добре?»
Люди можуть щиро нас підтримувати, але нам складно в це повірити. Найменший сумнів, стримана реакція або можлива незгода можуть сильно засмучувати чи викликати злість.
Так виникає незрозуміле відчуття, ніби щось іде не так, навіть коли для цього немає очевидних причин. Звідси з’являється сильна потреба, щоб нас постійно хвалили, підтримували, погоджувалися з нами та підтверджували, що ми все робимо правильно.
Таке схвалення на певний час заспокоює, але не створює стійкого відчуття власної цінності. Тому незабаром його знову стає недостатньо.
І виходить, що захисти намагаються оберігати нас від болісних переживань. Але коли вони стають надто міцними й ригідними, то заважають бачити і приймати себе цілісними та відчувати задоволення від результатів своєї діяльності й навіть від стосунків з іншими людьми.
Через це не формується достатньо стійке відчуття себе та власної цінності.
Ми можемо соромитися власних недосконалостей і не дозволяти їм бути частиною нас. Водночас можемо знецінювати або не витримувати свої сильні сторони. Саме тому ми можемо розуміти, що достатньо хороші, але не відчувати цього.
Такі внутрішні конфлікти можуть бути настільки глибокими й несвідомими, що нам складно побачити їх самостійно. Ми помічаємо переважно їхні наслідки: невдоволення собою, тривогу через думку інших, надмірне прагнення зробити все ще краще або залежність від схвалення.
У терапії ми поступово досліджуємо, від чого саме захищаємося, чому нам складно приймати різні сторони себе та чого ми боїмося, коли дозволяємо собі визнати власну цінність.
Коли ці внутрішні конфлікти стають зрозумілішими, потреба в жорстких захистах поступово зменшується. Тоді ми можемо не лише знати, що достатньо хороші, а й відчувати це.
Не тому, що завжди все робимо бездоганно, а тому, що наша цінність не зникає через помилки, недосконалості, критику чи незгоду інших.
