Іноді здається, що біль стає постійним фоном життя. Людина живе, працює, будує стосунки, але всередині постійно є відчуття важкості, напруги, несправедливості. Наче життя знову і знову приводить у ситуації, де складно та виснажливо.
З боку це може виглядати дивно. Ніби людині й так важко, але вона знову опиняється в обставинах, які приносять страждання. Але чому так відбувається?
Як страждання стають частиною характеру
Та тому, що іноді страждання стають частиною характеру. Немовля не завжди отримує бажане і не завжди швидко отримує відповідь на свої потреби. Воно стикається з фрустрацією, яка для нього є дуже болісною.
У фантазії немовляти завжди присутнє відчуття всемогутності: «Я захотів і світ має дати». Коли цього не відбувається, виникає відчуття, ніби зі мною щось не так. Це викликає лють.
Але дитина не може спрямувати її назовні: немає сил, слів і можливості впливати на іншого. Тоді агресія розвертається всередину. Немовля злиться, бо світ не слухається, але не може злитися назовні — і починає злитися на себе.
Коли фрустрація стає нестерпною
Фрустрація — це нормальна частина життя. Коли її небагато, вона поступово переживається як частина реальності. Дитина вчиться чекати, злитися, відокремлюватися, залишаючись при цьому в контакті з люблячим іншим. Тоді складність не сприймається як катастрофа.
Але якщо фрустрації було забагато, вона була тривалою, а підтримки, турботи й емоційної близькості — замало, будь-яке «не дали» або «не почули» починає відчуватися як приниження. Це вже переживається не як «мені зараз важко», а як «зі мною щось не так», «мене знецінили», «мене відкинули».
Згодом до цього ще додається суворе й жорстке виховання: критика, засудження, надмірні вимоги.У такому середовищі внутрішній досвід приниження закріплюється і поступово стає частиною ставлення людини до себе.
І тоді психіка, намагаючись захиститися, шукає спосіб вижити.
Як біль стає опорою
Так може формуватися спосіб, коли біль перестає бути лише відчуттям безсилля і поступово стає способом зберегти контроль та відчуття власної значущості. Саме тому біль може бути не тільки стражданням, а й частиною внутрішнього досягнення. Через біль людина ніби підтверджує собі: «я є», «я відчуваю», «я існую».
Важливо також розуміти, що на це впливає не тільки життєвий досвід. У деяких людей від народження є більша схильність саме до такого способу справлятися з напругою і труднощами. І тоді цей шлях формується легше і майже автоматично.
Біль і агресія в здоровому розвитку
У здоровому розвитку ми не уникаємо болю, напруження й труднощів, а вчимося їх опановувати. Вони є сигналами про те, що щось не підходить, не працює або потребує змін. Коли ми здатні витримувати ці сигнали, не руйнуючи себе і не уникаючи досвіду, напруження й труднощі можуть ставати ресурсом для росту, творчості та формування ідентичності.
І тут важливу роль відіграє агресія. У здоровому вигляді агресія — це не про злість на інших чи насильство. Це енергія, яка допомагає діяти. Саме вона дозволяє сказати «ні», відстояти межі, спробувати ще раз, змінити те, що не влаштовує. Агресія дає напрямок болю: замість того щоб залишатися всередині й руйнувати, перетворює на рух і дію.
Коли біль поєднується з цією енергією, він стає дозованим і осмисленим. Ми можемо помилятися, злитися, напружуватися, але при цьому рухатися вперед. Тоді біль не застрягає в психіці і не перетворюється на саморуйнування, а стає частиною розвитку.
Коли агресія повертається проти себе
Але в людей, які постійно страждають, цей процес порушений. Там дуже мало агресії, спрямованої на власний розвиток. Натомість вона подавляється, повертається проти себе, перетворюється на самопокарання або застрягає у псевдоагресії — обуренні без реальних змін.
Тоді людині стає складно відчути: «я можу», «я маю право», і що найважливіше, «я буду інакше».
Повторення сценарію в дорослому житті
У дорослому житті людина неусвідомлено може відтворювати знайомий сценарій: страждати — але так, щоб це давало відчуття контролю, значущості або моральної переваги. Зовні це може виглядати як постійний вибір складних шляхів.
Людина залишається у виснажливих стосунках або знову опиняється в подібних. Вона багато працює, ігнорує відпочинок, терпить там, де давно важко. Це може давати відчуття винятковості: «я — та, що страждає і все витримує», «я все розумію». А інший при цьому сприймається як суворий, нерозуміючий — той, хто не дотягує.
Витіснення і відчуття несправедливості
Усвідомити власну участь у цьому дуже важко, тому психіка витісняє цей досвід. На свідомому рівні людина відчуває несправедливість, не помічає своєї ролі в ситуації й реагує обуренням або протестом. Але це не та агресія, яка веде до розвитку.
Швидше це захисна реакція, яка зменшує внутрішню напругу, провину й сором, допомагає не зустрічатися з думкою «на якомусь рівні мені це підходить» і зберегти образ себе як жертви, а не учасника процесу.
За цим часто ховається приглушена радість і коливання між почуттям винятковості та приниженням. Є відчуття, що постійно скривджують ті, хто “мав би піклуватися”. І водночас несвідома здатність знову провокувати фрустрацію, тобто опинятися чи залишатися там, де не влаштовує, щоб підтвердити для себе, що це правда.
Не тому, що людина хоче болю. А тому, що через страждання вона знає, ким є.
Мазохістичні тенденції певною мірою є у кожного з нас. Питання лише в тому, наскільки це впливає на наше життя. Коли цього небагато, ми можемо справлятися з труднощами і водночас розвиватися. Коли ж цього стає забагато, життя починає наповнюватися болем, повторюваними складнощами, відчуттям несправедливості, образами й самозвинуваченням.
